Ейпріл Гаґґетт: Приїхала волонтеркою з Канади. Стала захисницею України. Частина 1
Тихе життя в канадійському містечку. Моторошні кадри з Бучі. Гуманітарна місія, що мала тривати лише 18 днів, але перетворилася на багаторічне служіння Україні…
Ейпріл Гаґґетт — бойова медикиня батальйону “Алькатрас” 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Сьогодні вона служить на одному з найскладніших напрямків фронту, а ще чотири роки тому приїхала до України лише для того, щоб супроводити волонтерський вантаж.
Ми зустрілися з Ейпріл у Краматорську, де вона розповіла, як злочини російської армії назавжди змінили її життя, змусили залишити дім у Канаді й зрештою стати військовослужбовицею, яка захищає Україну.
Це перша частина великої розмови.
Моє життя до України
“У мене було чудове життя. На мене вдома чекали діти. Ми мали літній будинок і великий гарний дім у тихому гірському містечку. Я любила своє життя.
Я могла залишатися вдома, продавати антикваріат через інтернет і просто жити — у своєму маленькому світі. Мене ніщо не турбувало. До 24 лютого 2022 року я не мала жодної причини для хвилювань. Абсолютно жодної.”
Буча змінила все
“А потім сталася Буча.
Бучу звільнили трохи більше ніж за місяць після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку світ побачив Бучу, потім Ірпінь, а згодом Ізюм. Я дуже швидко зрозуміла, що пережили люди під російською окупацією і що чекало кожного, хто через неї пройшов.
Усе це здавалося моторошною паралеллю з Другою світовою війною. І я вже не могла відвести погляд.
Особливо мене переслідував образ однієї жінки — Ірини Фількіної. Фотографію її руки, що лежала на асфальті на одній із вулиць Бучі, побачив увесь світ. Цей образ не давав мені спокою.
Вона снилася мені. Я пам'ятаю це відчуття — ніби мене раптом вирвали з тієї бульбашки, у якій я жила. Я гуляла зі своїми дітьми, і якийсь вчинок мого сина щоразу нагадував мені хлопчика, якого мати відправила самого з Бучі, давши йому записку, бо сама мусила залишитися зі своєю мамою.
Я постійно плакала.
Мені було нестерпно усвідомлювати, що моє життя залишалося таким самим спокійним і безтурботним, що мені немає про що хвилюватися, тоді як у той самий час, по інший бік океану, вбивали дітей такого самого віку, як мої. Люди мого віку були змушені ухвалювати немислимі рішення щодо власних дітей, ховатися в підвалах, переживати катування й проходити через жахи, які важко навіть уявити.
Після цього я вже не могла просто жити далі.
Саме Буча стала переломним моментом. Побачивши ті перші кадри, я вже не змогла відвернутися.”
Шлях волонтерки
“Улітку 2022 року я заснувала благодійний фонд, бо хотіла допомагати Україні й збирати для цього кошти.
Спочатку я взагалі не планувала їхати до України. Моя ідея була дуже проста: збирати пожертви й передавати їх організації, якій я довіряла і яка, як я вірила, справді допоможе українцям.
Але тоді в медіа дедалі частіше з'являлися повідомлення про можливі зловживання. Не обов'язково з боку українців, а людей, які приїжджали сюди й використовували зібрані кошти не за призначенням.
Я жила в дуже згуртованій громаді, тому подумала, що буде краще збирати не лише гроші, а й гуманітарну допомогу — мило, шкарпетки та інші найнеобхідніші речі — і особисто супроводити цей вантаж до України.
Так я і зробила.
Чотири дні я сиділа в торговельному центрі, збираючи пожертви. Потім об'їхала громади по всьому регіону Вест-Кутеней у Британській Колумбії, зібрала близько 350 фунтів гуманітарної допомоги, відправила її до Києва, а сама прилетіла слідом.
Я приїхала як директорка благодійного фонду. І, чесно кажучи, зовсім не уявляла, що роблю.”
Доленосний Бахмут
“Я приїхала до України 3 грудня 2022 року.
Сиділа в Києві, озиралася навколо й розуміла, що війна зовсім не така, якою я її уявляла. Тут не було видимої лінії фронту.
Приблизно 7 грудня мені зателефонував інший канадець.
Він запитав: "Хочеш поїхати до Бахмута?"
Я відповіла: "Добре, поїхали".
Чесно кажучи, тоді я навіть не знала, що таке Бахмут.
Першу ніч я провела в Краматорську. Тоді це було майже місто-привид. Працювали лише Rock'n'Roll Sushi, один грузинський ресторан, і людей на вулицях майже не було. Електрику постійно вимикали.
Здається, спочатку я побувала в Лимані, потім у Зарічному, а вже звідти поїхала до Бахмута.
Саме та поїздка повністю змінила мої плани. Те, що мало стати коротким візитом на вісімнадцять днів, спочатку перетворилося на місяць, а згодом — на чотири роки.”
Представниця своєї країни
“Коли я приїхала до Бахмута, мене постійно запитували: "Звідки ти?"
Я відповідала: "З Канади".
Ніхто не питав: "Хто ти?" чи "Як тебе звати?" Для людей було важливо лише те, яку країну я представляю.
Пам'ятаю, як одного разу була в польовій кухні в Бахмуті. Там зібралося, мабуть, близько тридцяти людей. Одна жінка запитала мене, звідки я.
Я відповіла: "З Канади".
Вона одразу розплакалася, майже закричала:
"Ми любимо Канаду. Ми любимо Канаду".
А потім заплакали всі — ці тихі, зламані війною люди.
"Ми любимо Канаду. Ми любимо Канаду".
Саме в ту мить я зрозуміла: коли приїжджаю до прифронтових міст, я представляю не лише себе.
Я представляю всю свою країну.
Людям, які живуть без електрики й, можливо, можуть слухати лише радіо, що мовить з російського боку, дуже важко зрозуміти, що насправді відбувається.
Так, вони бачать своїх співвітчизників. Але коли поруч із ними з'являються люди, які приїхали з-за кордону, вони розуміють, що світ їх не покинув. Що Канада стоїть поруч із ними. Що люди в усьому світі підтримують їх, вболівають за них і роблять усе можливе, аби допомогти їм вижити.”
Дізнайтеся більше про 93-тю окрему механізовану бригаду “Холодний Яр” та долучайтеся на офіційному сайті: https://www.93ombr.army/
Текст: Дмитро Толкачов
Відео, фото: Дмитро Толкачов, Олександр Беккер
Монтаж: Олександр Беккер
