Ейпріл Гаґґетт: Приїхала волонтеркою з Канади. Стала захисницею України. Частина 2

Після того як світ облетіли кадри російських злочинів у Бучі, Ейпріл Гаґґетт більше не змогла повернутися до свого спокійного життя в Канаді. Їдучи до України, вона планувала лише доставити гуманітарну допомогу й повернутися додому через 18 днів. Та російські обстріли мирних міст, загибель близьких друзів і відчуття, що Донеччина стала її домом, назавжди змінили ці плани.

Сьогодні Ейпріл — бойова медикиня батальйону “Алькатрас” 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. У другій частині нашої розмови вона розповідає, як пройшла шлях від волонтерки, яка допомагала цивільним, до військовослужбовиці, яка захищає їх у лавах Збройних сил України.

Волонтерства вже було недостатньо

“Минуло чимало часу, перш ніж я наважилася вступити до війська.

У 2024 році я все ще займалася гуманітарною допомогою. Працювала в Сіверську, неподалік від Краматорська. Почала їздити туди в січні 2024-го. На той час місто вже жило без електрики, і я розвозила людям воду. Попри все, Сіверськ ще тримався, і там залишалося багато мешканців.

Майже вісім місяців я на власні очі бачила, що росіяни роблять із цивільними. Військових у тих районах було небагато, і майже щодня я дізнавалася, що загинув хтось із людей, яких я знала.

У квітні 2024 року я втратила близьку подругу. Вона координувала гуманітарну допомогу в місті: організовувала евакуацію, рятувала тварин, визначала, які медикаменти й речі першої необхідності потрібні людям. Її загибель ніби вибила ґрунт з-під моїх ніг.

Втім я продовжувала працювати. Перестала розвозити воду, але до серпня ще займалася евакуацією людей і тварин. Та зрештою відчула, що більше не маю сил.

Коли я приїхала до України, то була директоркою благодійного фонду. Я хотіла допомагати українцям. Але, мені здається, якщо достатньо довго живеш у якомусь місці, воно стає твоїм домом, а люди — твоїми людьми. І тоді вже не має значення, де ти народився.

Я знаю кожну дорогу від Лимана до Зарічного й Сіверська. Знаю всі села, усі церкви, про які майже ніхто не знає, всі об’їзні дороги навколо Краматорська.

Я так довго працювала тут, що люди навколо стали для мене родиною. І мені доводилося дивитися, як гинуть мої друзі, не маючи змоги нічого змінити. Роздавати продуктові набори й евакуйовувати людей здавалося нескінченним, замкненим колом.”

Рішення долучитись до війська

“Ця робота ніколи не закінчиться. Але я подумала: якщо стану поруч із військовими й віддам цьому всі свої сили, то, можливо, справді зможу щось змінити. Можливо, мені вдасться врятувати хоча б когось зі своїх людей.

Після всього, що я побачила в Сіверську, вже влітку 2024 року я розуміла: росіяни підходять дедалі ближче. Я бачила, куди все рухається, і хотіла допомогти захистити місця, які встигла полюбити.

Це мій дім.

У 2024 році через свій благодійний фонд я допомагала всім, хто звертався. Підтримувала кожну бригаду, яка цього потребувала. Але згодом зрозуміла, що хочу зосередити свої зусилля саме на підрозділах, які воюють на передовій.

Я почала працювати з підрозділами, що виконували бойові завдання на Харківщині та Донеччині, зокрема із 3-ю бригадою оперативного призначення “Спартан” і 93-ю окремою механізованою бригадою “Холодний Яр”.

Коли в серпні 2024 року я вирішила вступити до війська, у 93-й бригаді вже служив мій хороший друг, якому я давно допомагала. Його позивний — Валідол. Сьогодні він мій командир батальйону.

Я розповіла йому, що відчуваю. Просто не стримала сліз.

Сказала: “Я втомилася дивитися, як гинуть мої друзі. Я більше так не можу. І точно не можу просто повернутися додому”. 

Постійно намагатися рятувати людей неймовірно виснажує. А цивільній людині зробити це надзвичайно важко, тому що в тебе немає зброї й можливості їх захистити. Ти можеш лише допомогти їм пережити ще один день. 

Але просто вижити — цього недостатньо.”

Чому я обрала 93-тю бригаду

“Валідол запропонував мені приєднатися до батальйону.

Спочатку я подумала, що він жартує.

Але він сказав: “Ні. Якщо ти пройдеш медичну підготовку, я допоможу тобі підписати контракт”.

Привабливу пропозицію я отримала і від підрозділу “Спартан”.

Зізнаюся чесно: зрештою я навіть підкинула монету.

Випав “Спартан”.

Але коли побачила результат, відчула розчарування.

Саме тоді я зрозуміла, що не хочу йти до “Спартана”. Моє місце — у 93-й бригаді.

І відтоді я щодня вдячна за те, що зробила саме цей вибір”.

Чому мене кличуть “Бабцею”

“Обоє моїх батьків боролися із залежністю й не раз опинялися у в'язниці.

Думаю, саме цей досвід дав мені навички й розуміння, яких може бракувати іншим. У Канаді добре розвинені системи лікування залежностей, підтримки психічного здоров'я та охорони здоров'я загалом, тому ми маємо великий досвід у цих питаннях.

Це допомагає мені працювати з військовими більш чуйно, уважно й із більшим розумінням.

Вони називають мене “Бабцею”.

Це прізвисько народилося як жарт. Я постійно повторювала: “Ой, як я стомилася…” Одного разу один із сержантів усміхнувся й сказав: “Ти ніби справжня бабця”.

Згодом я полюбила це прізвисько й прийняла його як своє.”

Бойова медикиня — лише одна з ролей

“Щодня я роблю набагато більше, ніж передбачає мій контракт.

На початку служби я впорядковувала медичну документацію, створювала медичні картки для всіх наших військових, допомагала організовувати лікування ВІЛ, гепатиту С та вирішувати безліч інших медичних питань. Я відстоювала їхні інтереси всюди, де тільки могла.

Зараз я дбаю про все, що потрібно хлопцям: шкарпетки, спідня білизна, їжа, ліки — будь-що. І це ще без урахування моєї волонтерської роботи та фандрейзингу.

Моя робота ніколи не закінчується.

Я справді сприймаю роль "Бабці" дуже серйозно. Відчуваю себе частиною їхньої родини. Для мене важливо, щоб вони знали: хоч би що сталося, завжди є людина, яка подбає про них, говоритиме від їхнього імені й буде на їхньому боці. 

Так, я бойова медикиня і виконую свою медичну роботу. Якщо одного дня в мене буде більше сил або більше людей, які зможуть взяти на себе інші завдання, я із задоволенням присвячу себе лише медицині.

Але мій досвід у бізнесі теж виявився дуже цінним для батальйону. Він допомагає у фандрейзингу, розвитку партнерств, пошуку нових контактів і організації логістики. Щомісяця ми доставляємо нашим військовим буквально тонни допомоги й спорядження.

Я починала службу на одній посаді, але з часом моя роль змінювалася відповідно до того, у чому я могла принести найбільше користі.

Мені здається, це багато говорить про українське військо. Тут ти можеш почати з однієї спеціальності, але якщо люди бачать, що в чомусь ти особливо сильний, тобі дадуть можливість працювати саме там, де ти справді можеш зробити найбільший внесок.”

Дізнайтеся більше 93-тю окрему механізовану бригаду “Холодний Яр” та долучайтеся на офіційному сайті: https://www.93ombr.army/ 

Текст: Дмитро Толкачов

Відео, фото: Дмитро Толкачов, Олександр Беккер

Монтаж: Олександр Беккер