Док — бойовий медик із Південної Африки у 60-й окремій механізованій бригаді. Ч. 2
Південна Африка, звідки родом Док, розташована за тисячі кілометрів від України, яка вже п’ятий рік протистоїть повномасштабній російській агресії. У 2025 році він вирішив долучитися до Збройних сил України, хоча раніше не мав жодного військового досвіду. За фахом лікар, сьогодні він служить бойовим медиком взводу у 60-й окремій механізованій Інгулецькій бригаді. Тепер його медичні знання та навички допомагають рятувати життя поранених безпосередньо на полі бою.
У другій частині нашої розмови Док згадує, як переживав російські атаки на Київ, коли був цивільним, розповідає про найважчі моменти в роботі з пораненими та про підготовку піхотинців. Також говорить про службу далеко від родини, бажання постійно вчитися й те, чим хотів би займатися після війни.
Війна очима цивільного
До того як долучитися до Збройних сил України, Док кілька років жив у Києві як цивільний і на власному досвіді переживав російські атаки на українську столицю:
“Я служу тут лише близько року. А до цього, з 2024-го й до кінця 2025 року, залишався цивільним. Обстріли траплялися, але ми досить швидко до них звикли. Та згодом ситуація ставала дедалі напруженішою, іноді тривоги й обстріли майже не припинялися.”
Саме в цей час у нього народилася донька. Поєднувати сімейне життя з постійною загрозою обстрілів ставало дедалі складніше:
“Доводилося якось давати раду всьому цьому: виходиш із дитиною погратися на вулицю, а потім лунає повітряна тривога. Посеред дня чути постріли й вибухи, летить балістика.”
Доньці Дока трохи більше ніж два роки, але вона вже реагує на звуки небезпеки:
“Щоразу, коли лунає повітряна тривога або чути вибух, вона біжить до мене й кидається на руки. Трохи лякається”.
Що інтенсивнішими стають атаки, то важче не помічати їхнього впливу на повсякденне життя:
“Бачиш, як війна змінює людей. Зараз усе стає напруженішим, ніж було раніше”.
Порятунок побратимів
Док служить бойовим медиком взводу. Його робота пов'язана не лише з медичною відповідальністю, а й з емоційним навантаженням — адже йдеться про життя та здоров'я побратимів.
Один із найважчих випадків стався, коли підрозділ діяв двома окремими групами по троє бійців у кожній. Того дня вони пізніше мали зустрітися. Вранці, як зазвичай, піднялися, перевірили радіозв'язок, після чого друга група вирушила на завдання. Але все пішло не за планом:
“Вони вступили в бій, і двоє хлопців дістали поранення. Вони були досить далеко від нас — метрів за 600. Навколо них одразу почало кружляти багато дронів: два Mavic і купа FPV. Залишалося тільки сидіти й чекати”.
На щастя, пораненим вдалося вибратися. Попри те, що цей досвід був надзвичайно складним, він приніс і величезне полегшення:
“Це було справді дуже важко. Але водночас було неймовірне відчуття від усвідомлення, що вони виживуть, будуть у безпеці й що їх можна звідти евакуювати”.
Навчати – це захищати
Окрім обов'язків бойового медика взводу, Док займається підготовкою інших військовослужбовців. Зараз він прикомандирований до піхотної роти, де також працює інструктором.
Раніше південноафриканський доброволець викладав англійську, тож йому подобається працювати з людьми й ділитися знаннями. Крім того, це ще одна нагода робити те, що він вважає найважливішим, — рятувати життя побратимів:
“Я хочу й далі цим займатися, тому що, якщо добре виконуватиму свою роботу, сподіваюся, більше людей зможуть повернутися додому живими”.
Продовження служби він також сприймає як можливість розвивати власні навички. Медичні знання та умови на полі бою постійно змінюються, і Док переконаний, що йому ще багато чого потрібно опанувати:
“Ситуація змінюється щодня, тому я не хочу просто раптово піти й, скажімо, почати давати приватні уроки чи викладати медицину. Розумію, що це було б неправильно, адже тут щодня є чого навчитися. Постійно з'являється щось нове.
Саме тому я хотів би залишатися на службі якомога довше й продовжувати здобувати знання”.
Родина та відповідальність
Попри всі труднощі, Докові подобається військове життя, і він хотів би якомога довше залишатися у Збройних силах України. Водночас тривала розлука з родиною — один із найскладніших аспектів служби:
“Мені справді подобається військове життя. Воно дуже цікаве, сповнене адреналіну й захопливих моментів. Але це непросто, особливо тому, що доводиться так багато часу проводити далеко від родини”.
Док хотів би більше часу проводити з сім’єю, але усвідомлює, що не всі його побратими можуть дозволити собі таку розкіш:
“Незабаром у мене народиться ще одна дитина. І, звісно, я хотів би бути вдома, поруч із дружиною та родиною. Але тут є багато інших хлопців, які не мають такої можливості. Тож, можливо, якщо я залишатимуся тут, хтось із них зможе повернутися додому”.
Майбутнє
Розмірковуючи про життя після служби, Док уже замислюється над тим, як застосувати здобутий в Україні досвід у цивільному житті. Набуті тут практичні навички точно не будуть зайвими:
“Якщо я вирішу не продовжувати службу або повернуся до цивільного життя після війни — можливо, за кілька років, — ці знання мені точно знадобляться.
У майбутньому я хочу займатися сільським господарством, тож мені доведеться навчитися копати. А тут цього точно навчишся!”
Дізнатися більше про 60-ту окрему механізовану Інгулецьку бригаду та приєднатися до неї можна на офіційному сайті:
https://60brigade.mil.gov.ua/
Текст: Дмитро Толкачов
Відео, фото: Дмитро Толкачов, Олександр Беккер
Монтаж: Олександр Беккер
