Согер: “Ворог хоче змести все на своєму шляху. А ми – відповідаємо вогнем”

Він прибув із краю тропічних лісів та гірських обріїв – звідти, де війну знають не з чуток, і шанують тих, хто здатен боронити свою землю зі зброєю в руках. Перш ніж опинитися в Україні, Согер відслужив десять років у збройних силах Колумбії, дев’ять із них – як професійний військовий. Коли російсько-українська війна набирала обертів, він дедалі чіткіше розумів: залишатися осторонь – не його шлях. Тож звільнився зі служби, залишив дім і перетнув океан, аби стати пліч-о-пліч з українцями у боротьбі проти російської агресії.

Для багатьох спостерігачів російсько-українська війна виглядає початком нової військової епохи – коли дрони можуть вирішити результат бою задовго до візуального контакту між бійцями. Однією з причин, що привели Согера до України, стала професійна цікавість. Він захотів засвідчити цю нову воєнну реальність на власні очі:

“У Колумбії війна зовсім інша. Вона не має нічого спільного з тим, що ви бачите тут. Там це здебільшого піхота – ближні зіткнення, ворог перед очима. Тут же воюють не тільки піхота й танки – тут усюди дрони й артилерія. У Колумбії це теж є, але не в таких масштабах. Саме це мене й зацікавило – приїхати й прожити цей досвід особисто”.

Та як би воєнна справа не ускладнювалась технічно, для піхотинця все зводиться до гранично простого вибору – або ти, або тебе:

“Коли російська піхота наступає, вони тиснуть числом, намагаючись змітати все попереду. Їхня ціль – знищити кожного, хто трапиться на шляху. Ми ж відповідаємо вогнем. Якщо можемо втримати позицію – тримаємо її до останнього. Якщо ні – відходимо злагоджено й без зайвих втрат”.

На момент нашої розмови Согер перебував в Україні вже близько дев’яти місяців. За плечима – десятки завдань, та одне з них врізалося в пам’ять назавжди – його перше бойове хрещення, під час якого він втратив двох побратимів і сам дивом лишився живим:

“Я теж був поранений. І досі не збагну, як залишився живим. Мені прилетіло в обличчя і ногу – але я все ще тут і готовий воювати далі”.

Поранення змінюють назавжди. Вони можуть послабити тіло, втім здатні й загартувати дух. Біль стає уроком, який неможливо забути. Согер виніс із того досвіду просту, але глибоку істину:

“Це навчило мене довіряти собі – вірити, що шанс вижити є завжди. Бувають миті, коли думаєш: “Ось і все. Сьогодні мій кінець”. Але коли віриш у себе й тримаєшся за Бога, можна знайти вихід. Ось я перед вами – живий, поруч із побратимами. Маю кілька ран, але все ще тримаюсь”.

Коли ми записували інтерв’ю, на руках Согера ще виднілися свіжі пов’язки – сліди його другого поранення у цій війні. На щастя, він і його побратими залишилися живими, та спогади про той бій досі не згасли:

“Нас атакували всім – танками, артилерією, дронами — намагалися вибити з позиції. Ми трималися чотири дні, та на четвертий нас повністю виснажили. Потім на нас повалила їхня піхота. Ми почали відходити, однак під час відступу нас виявили їз дрони-розвідники – і почали бити FPV та бомберами, а також крити артилерією. Тоді мене й поранило в обидві руки.”

У рідній Колумбії його не готували до війни такого роду. Та Согер виявився здібним учнем. Його не злякали незнайомі загрози. Навпаки – навчили працювати там, де ціна помилки вартує життя. Усе, що він виніс із цієї війни, написане не чорнилом, а рубцями на його тілі. І він сподівається, що його досвід стане підказкою для тих, хто наважиться повторити його шлях:

“Коли ворог наступає, головне – не панікувати. Люди часто лякаються й думають, що це кінець. Варто зберігати спокій, чекати й мислити холодною головою, чітко розуміючи, який крок зробиш наступним. Рішення на передовій вимірюються секундами. Навіть якщо рішення здається неправильним – приймаєш його й рухаєшся вперед. Саме так я щоразу повертався живим”.

Війна не пробачає спонтанності. Рішення воювати має бути свідомим і прийнятим задовго до виходу на поле бою. Досвід допомагає, але не звільняє від необхідності опановувати нові навички. Навіть загартовані бійці змушені наново вчитися рухатися, думати й діяти в реаліях цієї війни. У цьому Согер переконався з першого ж дня в Україні:

“Мені пощастило з інструкторами. Нас учили працювати малими групами, рухатися максимально тихо, не закривати очі під час стрільби, не дозволяти рукам тремтіти, коли бачиш ворога, воювати в лісах та окопах. Ми мали інтенсивні тренування – виснажливі фізично та психологічно. Але саме це те, що дає результат”.

Та найбільше його вражає не війна як ремесло, а люди поруч із ним. Українських бійців він називає не лише побратимами по зброї, а й джерелом натхнення – прикладом тієї внутрішньої сили, що розширює межі людської витривалості на полі бою:

“Для мене честь носити українську форму. І честь бачити інших у ній. Я безмежно поважаю українців. Вони – справжні воїни. Я бачив, як вони стоять до останнього. Коли здається, що сил більше немає – вони продовжують битися. І це мотивує триматися”.

Попри те що війна формує його сьогодення, думки Согера раз у раз повертаються до тихішої картини майбутнього – де замість окопів на полях колоситься збіжжя. Україна для нього стала не лише фронтом боротьби, а й землею, де він мріє пустити коріння. Любов українців до сільського життя відгукується у нього теплими спогадами про батьківщину, стираючи відчуття чужини:

“Українці – дуже хороші люди. Дуже ввічливі. Вони цінують те, що ми робимо. Де б я не був – навіть у госпіталях – мене всюди тепло приймали. Я почуваюся тут як удома. Люблю село. Після війни хотів би залишитися тут жити, мати будинок і ферму. Саме це спонукає мене воювати за них. До кінця війни – або до кінця мого життя – я залишатимусь тут, щоб допомагати”.

Та війна все ще триває. Навіть коли тіло відновлюється, думки Согуера вже на фронті – поряд із тими, з ким він звик ділити бліндаж, ризики та відповідальність за кожен крок. На передову його кличе насамперед відчуття побратимства:

“Мій план – продовжувати. Продовжувати воювати. Я хочу повернутися до свого підрозділу й знову працювати поруч із командою. Саме цього мені зараз найбільше бракує”.

Текст: Дмитро Толкачов

Фото, відео, монтаж: Володимир Патола